Пані Габріело, варто чи ні?

 Небанально починати свої думки, ба більше - на папері - складно! Часом у мене це викликає певні незручності, але я намагаюся з цим боротися. Проте, сьогодні, все-таки, я почну зовсім простими і неоригінальними словами, в яких питому вагу відіграють ноти особистої щирості. Я навчаюся в ДВНЗ « Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника», без якого вже й не уявляю свого життя. Бувають моменти, коли   я справді  втомлююся від насиченого, інколи дещо важкого життя в ньому, але при цьому я би його не проміняла на інший навчальний заклад. Тому що тут я знайшла те, чого мені не вистачало. Сподіваюся, що сьогодні я зможу розповісти про дещо з категорії  «я вражена».

     
     Знаєте, останні події мого життя викликають чимало запитань, відповідь на які може дати лише серце та душа. Вчора за вікном був прекрасний день, а ще він був чудовий тому, що у моїй групі відбувалося дуже чутливе прощання з найкращою викладачкою, яка дійсно варта уваги, любові , пошани. Саме у такі хвилини розумієш, що людина, яка , по суті, ще рік тому була для тебе зовсім чужою, незнайомою, жила в іншій країні. Вона зовсім нічого не знала про наш університет,  стала для нас стимулом у навчанні , житті, а , найголовніше, - стала рідною .

Людина ця - проста, неймовірно щира , прямолінійна, добродушна, романтична і з неабияким почуттям гумору. Знайомтесь: Пані Габріела. Вона прийшла до нас на початку вересня, щоб викладати польську мову .Чесно кажучи, для нас це був сюрприз і легкий шок, бо ніхто не очікував побачити викладачку з Польщі, яка не володіє українською мовою. Приємна хвиля здивування захопила всіх , бо це був дійсно експеримент, про який ми не знали. Коли Пані Габріела почала говорити , ми зраділи, бо все-таки, хоча би відсотків на 50 зрозуміли її промову. Вона почала говорити щиро і невимушено, з великим запалом в очах. Так у нас і проходили пари. Ми обожнювали польську мову і вчили її , як ніякий інший предмет.

А розумієте чому? Бо Пані Габріела вкладала у нас душу , завжди, у будь-який момент могла пояснити ще раз і ще, до того моменту , поки ми не зрозуміємо. Вона могла малювати химерні картинки, вдало показувати на прикладах, через жарти і якісь ситуації пояснювати незрозумілі слова. Це дійсно було круто і , приємно було бачити, що людина викладається на повну, віддає частину, точніше не частину, а навіть всю себе, заради нас, ще таких дивних і трохи переляканих першокурсників. Ми намагалися в усьому дослухатися до її порад щодо вивчення польської мови, до її повчальних життєвих уроків. Ми намагалися  не засмучувати її, хоча , на жаль, інколи бувало й таке.

Пані Габріела вчила нас, як вчать немовлят ставати на ноги  і тішилася з кожного слова , сказаного нами її рідною мовою. Вона відкривала нам свій світ, свою ментальність, розказувала цікаві та повчальні історії свого життя , які  змушували нас інколи дуже щиро сміятися, а інколи замислюватися. Наші пари не були банальними , ми не вчили непотрібних правил, зовсім божевільної інформації та купу всього, що нам не знадобилося би в подальшому житті. Ні, цього не було , і в цьому великий плюс. Ми вчилися бути справжніми людьми, вчилися моральному вдосконаленню ( бо коли бачиш таких людей, то дійсно хочеться змінюватися) та вчилися бути щасливими. Може, мало хто повірить в щирість мїх слів, але, насправді, все було так, як я пишу.

384 години цього щастя пролетіли, як одна мить. Ми навчилися того, чого від нас ніхто не очікував з боку викладачів. Наш рівень підготовки з польської мови був високим, враховуючи те, скільки часу ми її вивчали. А знаєте чому? Бо для Пані Габріели ми, її студенти ,завжди були на першому місці. Ми знали, що якщо посеред ночі подзвонимо до неї, щоб дізнатися, як польською сказати "друзі, йдемо гуляти цілу ніч", чи попросити якоїсь поради ,допомоги, то вона зробить все можливе і неможливе, щоб виручити нас, щоб підказати.

А багато таких викладачів? Чи багатьом ми потрібні? Чи всюди ставлення до студентів лояльне? Чи кожен викладач приходить, щоб нас вчити? Всі задумалися, я впевнена, бо ситуація у категорії «викладач- студент» не дуже-то і втішна. Я вважаю, що задля процвітання університету та освіти - немалу роль відіграє ставлення викладачів до студентів і навпаки. Бо коли приходиш на пари і розумієш, що ти потрібен, що тебе люблять, відчуваєш тепле ставлення до себе, то хочеться це все віддати в стократному розмірі. Хочеться вчитися, пізнавати нове, щоденно дивувати і захоплювати викладачів своїми знаннями , які вони дали нам. Саме таких викладачів хочеться ставити на п’єдистал  пошани, і саме на них хочеться бути схожими. 

Знаєте, як у нас пройшла остання пара з Пані Габріелою? Ми плакали і їли торт. Кумедно, правда? Не плакали лише хлопці, а у решти були сльози на щасливому обличчі , бо  ми дійсно любимо її ,людину, яка називає нас  «мій ПЕРШИЙ, перший курс, мої діти». Приємно бачити, коли викладач переживає за майбутнє кожного і  хоче донести життєві істини. Останній урок ми запам’ятали назавжди. Пані Габріела говорила довго, стримуючи сльози, хоч їй це і погано вдавалося, решта - в повній тиші слухали її настанови та ніжний голос, а я сиділа і записувала її слова:
 "Пам’ятайте,

що людина для вас завжди має бути найважливішою. Ніколи не переставайте показувати свого доброго серця іншим ,бо злих людей завжди немало, а ви покажіть світові інших людей- добрих".
  Ми плакали і дякували, що у нашому житті була ця неймовірна людина . Низький уклін таким викладачам.

Коли я починала писати цей матеріал , то мала намір підійти до питання про те, чи варто викладачам – іноземцям, які не володіють українською мовою , вчити студентів - першокурсників, які не володіють мовою своєї майбутньої спеціалізації. Але мова пішла про інше, а  я не змогла « перемкнутися» на початкову тему. Так от: варто чи ні? Варто експериментувати над студентами ? Варто вчити їх не лише свого предмета , а й життю? Варто віддавати частину себе, щоб покращити потяг до навчання? Варто? Звичайно, що варто.

P.S.

Моя група безмежно щаслива, що перший рік навчання  відзначився таким несподіваним початком та таким шаленим кінцем. За цей рік ми зрозуміли дуже багато і відчули неабияку турботу та радість, бо з нами була людина, про яку ще ніхто не писав у книжках , але яка мала би стати прототипом для багатьох книжкових героїв. Я бажаю кожному з вас відчути таку насолоду, яку відчули ми, коли спілкувалися з Пані Габріелою. 

               Юлія ПИЛИПЕНКО
журналіст "STUD-POINT" з м. Івано-Франківськ
ДВНЗ "ПНУ ім. Стефаника"